Звяжіться з нами
044 209 23 52
067 233 50 58
Звяжіться з нами
044 209 23 52
067 233 50 58
Кулаков Віталій
Адвокат, керуючий АТ «Адвокатська фірма «ADVICE»
Політичні та економічні події, які відбуваються в Україні останнім часом, спричинили, серед іншого, негативні тенденції для банківського сектора – масовий відтік депозитних вкладів. У відповідь на це 27.02.2014 р. НБУ було прийнято постанову № 104, якою запроваджено обмеження на доступ до фінансових коштів валютних депозитів. Таким чином, фактично НБУ дозволив банкам видавати клієнтам валютні кошти у розмірі не більше еквівалента 15 тис. грн. на добу.
З подібними обмеженнями, запровадженими НБУ, ми стикалися у 2004, 2008 р.р., проте, тоді вони стосувалися лише обмеження на дострокове зняття депозитних коштів.
Незважаючи на це наважуюся заявити, що і постанови минулих років, і постанова поточного року – суперечать нормативним актам та букві закону.
Так, у статті 1060 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) передбачено, що за договором банківського вкладу, незалежно від його виду, банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника (крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, встановлених договором). Умови договору про відмову від права отримання вкладу на першу вимогу є нікчемними.
Крім цього, заборона на обмеження прав клієнта на розпорядження грошима, що знаходяться на його рахунку, передбачено ст. 1074 ЦКУ.
Якщо зважати на положення ст. 4 ЦКУ, то можна чітко сказати, що основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс. Іншими словами, саме цим документом регулюються вищеописані відносини і будь-які зміни до порядку регулювання цих відносин можуть бути внесені виключно законами України, а не підзаконними актами НБУ. Не можуть ухвали НБУ замінювати чинні закони України, це повне ігнорування принципу верховенства права. Незважаючи на те, що ми з розумінням ставимося до тимчасових обмежень (через можливі об'єктивні причини), не можна погоджуватися з порядком запровадження таких обмежень. Якщо вони справді необхідні, то останні мають запроваджуватися виключно через ухвалення відповідних законів.
З цього приводу ще у 2001 році висловився Конституційний Суд України, який своїм рішенням вказав, що Україна є правовою державою, а у правовій державі діє чітка ієрархія нормативних актів, згідно з якою постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер та не повинні спотворювати суть та зміст законів.
Таким чином, банки, які відмовляють у достроковій видачі вкладу, у видачі всієї суми вкладу тощо, посилаючись на постанови НБУ, діють протиправно. Подавши позов до суду на такі дії банку, особа має практично гарантований успіх. Судова практика з цього питання вже сформувалася і, слід сказати, не на користь банку. Але чому ж НБУ вживає таких дій?
Найімовірніше, НБУ розраховує на те, що не всі вкладники захочуть звертатися до суду, не всі захочуть витрачати час і чекати на рішення суду (3-4 тижні), а враховуючи, що обмеження тимчасові, вони будуть зняті в перші кілька місяців, що впливає, зрештою, на ініціативу вкладника розпочати судовий процес. Однак, якщо ви приймаєте рішення захищати своє право у суді, ви практично гарантовано виграєте судовий процес.
Для стабілізації фінансово-банківської системи прийняття таких обмежень у правовому полі наша держава має внести відповідні зміни до законів, щоб будь-які «ініціативи» виконавчої влади були легітимними і відповідали принципу верховенства права. Чому законодавець не робить це, маючи досвід 2004 р., 2008 р., залишається загадкою.
Навколо Угоди про асоціацію з ЄС ходять багато думок «за» та «проти», але вона вже є і ми маємо її виконувати, незважаючи на складнощі, які чекають нас попереду. Якщо говорити про те, який вплив має імплементація норм Угоди про асоціацію з ЄС (далі - Угода) на діяльність юридичних фірм в Україні, скажу однозначно – саме пряме. По-перше, сама Угода є досить складним документом, який необхідно детально вивчати та розуміти. Вона складається із загальної частини та додатків, але варто зауважити, що основні «деталі» містяться саме в додатках, тому знайомство із «загальною» частиною Угоди ще не гарантує особі реальних знань щодо правил здійснення, наприклад, господарської діяльності.
З 1 січня 2013 р. набула чинності нова законодавча норма, згідно з якою фізичні особи зобов'язані надавати паспорт під час купівлі та продажу валюти – зміни до Постанови НБУ № 502 від 12.12.2002 р. У такий спосіб НБУ хоче зменшити попит населення на валюту.
Цей метод, швидше за все, працюватиме у парі з можливим запровадженням додаткового збору на продаж валюти. Незважаючи на те, що так звана паспортизація не є для населення України чимось особливим (починаючи з жовтня 2011 р.), все ж таки спробуємо проаналізувати нові вступні. Так, банк може здійснювати операції на суму, яка не перевищує 50 000 гривень, за умови пред'явлення документа, що засвідчує особу. У разі проведення операції понад 50000 гривень фінансова установа зобов'язана зазначити у довідках та квитанціях П.І.Б. особи, серію та номер паспорта (іншого документа), дату видачі та орган, що його видав, місце проживання (реєстрації), ідентифікаційний код (за наявності). Крім цього, касир або інший співробітник зобов'язані протягом робочого дня зберігати копії сторінок документа. Ще одним нововведенням (згідно з п. 1.5 Постанови НБУ) є заборона операцій протягом дня на суму понад 150000 гривень.
Вочевидь, що зазначені методи спрямовано на скорочення валютного попиту, зокрема і запобігання відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом.
Проте, навряд чи такі методи зможуть суттєво покращити економічні показники країни. За великим рахунком запровадження таких методів фактично не є боротьбою з причинами тінізації, а заходами наслідків від неї. Адже погодьтеся, «тіньовики» як були, так і залишаться, оскільки їх послуг потребують багато наших співгромадян, здебільшого ті, які якраз і мають відношення до прийняття різноманітних нововведень. У деяких регіонах продовжують працювати «тіньові» обмінні пункти, у деяких на обміні стоять так звані «міняли» тощо. Цим наш народ не здивуєш… Причина одна – повністю подолати це явище поки що не вдається, а може й не дуже хочеться…
Із цього випливає висновок: від нововведень, звичайно, деяким «тіньовикам» стане менш комфортно, але погодьтеся, обмеження стосуватимуться і простих громадян, які жодного відношення до «тінізації» не мають. Чи викорінимо ми вищезгадану проблему покаже час, але дуже хочеться вірити в казку з хорошим кінцем…
АО «Адвокатська фірма «ADVICE»
Керуючий, адвокат Кулаков Віталій
Ось вже майже півтора року наша суверенна держава живе по новій податковій конституції, яка називається Податковий кодекс України (далі - ПКУ). Прийняття і введення в дію цього документу супроводжувалось багатьма протестами з боку представників суб'єктів підприємницької діяльності, що були небезпідставними.
Вже ні для кого не секрет, що правила "гри" податкова - платник податків постійно змінюються, що не завжди є добре. Посудіть самі, за 2011 рік в ПКУ було внесено 16 поправок, а за півроку 2012 року вже 10, тобто фактично кожні два місяці вноситься 3 поправки. І це не враховуючи різноманітних "нововведень" з боку Міністерства фінансів України, яким надано право приймати нормативні підзаконні акти, якими затверджуються, змінюються, впроваджуються різні нові форми декларацій та іншої звітності тощо.
На мою думку, спочатку необхідно детально вивчити досвід наших сусідів в області оподаткування, визначити фундаментальні принципи роботи податкової, спрямовані на реальне створення сервісної, а не фіскальної служби, і після цього приймати ряд рішень.
Наприклад, в податковому законодавстві Російської Федерації існує 12 факторів, по яким податковий орган визначає особу, яка має підлягати перевірці. При цьому, будь-який платник податків ознайомлений з цими факторами і фактично аналізуючи свою роботу може реально, як кажуть, передбачити собі перевірку. Це дозволяє йому чітко планувати свою роботу, направляти її в таке русло, щоб не відповідати вищезазначеним факторам, щоб у подальшому не допустити перевірку та зберегти свою працездатність.
У нашій же країні несподівано отримати наказ і направлення на позапланову перевірку - це вже норма, здивувати якою важко. Результатом таких перевірок, як правило, є складання Акту і подальше винесення повідомлення-рішення. Важливим є той факт, що об'єктивність, повнота, і правомірність проведення таких перевірок досить сумнівні. Кожен податковий інспектор здійснюючи перевірку не може не знайти порушення, адже вищестоячий начальник завжди ставить "планові фінансові показники", без виконання яких інспектор повернутися не може.
Якщо говорити пор кількість перевірок, то в Російській федерації, не дивлячись на її територію, перевірки проводяться на рік - у 0,8% - платників податків і у 0,5% - представників малого бізнесу. Якщо ми говоримо про реальні перевірки представників нашого бізнесу, то наші показники у процентному співвідношенні більш значне, ніж у наших сусідів, не дивлячись на те, що голови ДПС декларують зменшення кількості перевірок.
Примечательным является пример РФ в плане результатов рассмотрения жалоб налогоплательщиков. Так, в РФ около 80% решений налогового органа обжалуется в вышестоящий орган в так называемом досудебном порядке, при этом около 42 % жалоб удовлетворяется полностью или частично. К сожалению, мы такими показателями похвастаться не можем, поскольку проверки, как на первом этапе, так и на этапе обжалования, являются формальными, необъективными, такими, которые проводятся без детального изучения аргументов налогоплательщика.
Если говорить о судебных спорах, то тут РФ очень далеко ушла вперед относительно процентного соотношения выигранных и проигранных дел налогоплательщиками. Так, в РФ в 2011 году налоговые органы выиграли 57% судебных споров, а налогоплательщики 43% соответственно. По данным нашей налоговой службы, налогоплательщики выигрывают не более 8% споров. Согласитесь, цифры весьма внушительные. Неужели наши налогоплательщики так слабы в правовом плане или сотрудники налоговых служб гиперквалифицированы?
Каждый налогоплательщик, который хоть раз сталкивался в споре с налоговой в суде, скажет откровенно и прямо, что, к сожалению, наша судебная система не в состоянии реально защитить налогоплательщика, поскольку, наверное, интересы государства превыше всего!!! Иначе я не знаю, как объяснить позицию судов, которые «откровенно» становятся на сторону налогового органа, при этом забывая, что именно на налоговом органе лежит обязанность по доказыванию правомерности своего решения. На практике налоговый орган практически бездействует, а все бремя доказывания лежит на налогоплательщике, т.к. именно он несет риск лишения своего имущества (в финансовом эквиваленте).
И если для налогоплательщика складывается ситуация в суде благоприятно, то не исключено, что вскоре Вас вызовут в налоговую милицию и объявят о том, что в отношении должностных лиц предприятия возбуждено уголовное дело за уклонение от уплаты налогов по ст. 212 УК Украины. После этого налогоплательщику объявят примерную сумму залога (в размере насчитанной суммы санкций) и предложат самостоятельно принять решение – бороться дальше или нет, намекнув при этом на возможный арест счетов предприятия и прекращение операций по счету. Скажите, как такая служба с такими принципами работы может стать сервисной для налогоплательщика?
Возвращаясь к опыту РФ хочется сказать, что в этой стране любые действия, связанные с уголовным преследованием за уклонение от уплаты налогов возможно лишь после завершения процедур обжалования.
В Польше, например, обязанность платить возникает только после окончательного разрешения спора. К сожалению, в нашем государстве задействованы все механизмы, которые должны по своей сути «принудить» налогоплательщика заплатить до окончательного разрешения спора.
Но рассмотрим пример, когда налогоплательщик все же выигрывает спор с налоговой службой. Результат: для налогоплательщика – потеря времени, сил, нервов, финансовые расходы на правовую помощь и т.п. Для налогового органа – никаких потерь, инспектор продолжает работать, проверяя других плательщиков налогов, получая зарплату и премию. Согласитесь, что в таком случае изменить принципиальные подходы к работе налоговиков невозможно.
Изменить ситуацию можно внедрив систему личной ответственности сотрудников налоговой инспекции за свои противоправные действия.
Например, в Польше существует личная ответственность служебных лиц: дисциплинарная и финансовая. Если в суде налогоплательщик доказал свою правоту, налоговый орган незамедлительно возвращает уплаченную сумму, при этом уплачивая налогоплательщику 13% годовых. В это сложно поверить, но это правильный подход, который хоть как-то сможет компенсировать неблагоприятную ситуацию налогоплательщику.
Возвращаясь к опыту РФ следует сказать, что у них очень активно развит институт возмещения расходов на правовую помощь. Имеется ввиду, что если налогоплательщик доказал противоправность действий налогового органа, он имеет право и реальную возможность компенсировать свои расходы на правовую помощь и полученные материальные убытки. Рекорд взыскания государственной пошлины и судебных расходов с налогового органа в РФ составляет 2,8 млн. рублей (примерно 95 тыс. дол. США).
Подытоживая вышеизложенное, я хотел бы сказать, что имея такие фискальные принципы работы в Украине нужно дать возможность налогоплательщику реально защитить свои права в суде и по итогам успешного дела получить компенсацию со стороны налогового органа. При этом служебные лица налогового органа – виновники такого «торжества», должны привлекаться к дисциплинарной и материальной ответственности.
Вот тогда все станет на свои места и не нужно будет менять постоянно законодательство, а налоговый инспектор или, упаси Бог, налоговый милиционер, не будет вызывать у каждого налогоплательщика раздражение уже при произношении этого слова.
Должны быть реальные и постоянные правила игры вместе с реальными последствиями нарушения таких правил.
В нашем государстве нужно менять ни сколько законодательство, сколько сам принцип – не налогоплательщик для государства, а государство для налогоплательщика. Только изменив в этом отношении принципы работы, мы сможем вернуть честное имя налоговой инспекции, только в этом случае люди реально поверят, что налоговый орган становиться реальной сервисной службой. Кроме этого, необходимо повышать уважение к налогоплательщику, независимо от того, какой размер налогов он платит.
АО «Адвокатская фирма «ADVICE»
Кулаков Виталий
З початку 2014 року Україна переживає нелегкі часи, які ускладнюються військовими подіями на сході нашої країни. У березні цього року ми стали свідками появи першого в історії незалежної України Указу Президента України від 17.03.2014 р., яким було оголошено часткову мобілізацію. З набранням чинності цим Указом Глави держави досить актуальним став термін – «військово-транспортний обов'язок». Що він означає для підприємств, яка відповідальність за порушення зобов'язань, як це вплине на матеріальний стан суб'єктів господарювання та інші актуальні питання ми спробуємо розкрити у цій статті.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» військово-транспортний обов'язок – це зобов'язання, яке встановлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України в особливий період транспортними засобами та технікою, яке поширюється на підприємства, що забезпечують експлуатацію транспортних засобів. Крім того, питання військово-транспортного обов'язку детальніше регламентовані Постановою Кабінету Міністрів України № 1921 від 28.12.2000 р. "Про затвердження Положення про військово-транспортний обов'язок".
Важливо зазначити, що на даний момент дещо змінено редакцію статті 6 вищезазначеного закону, оскільки 20 травня 2014 року було ухвалено Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації». Відтепер, виконання військово-транспортного обов'язку під час мобілізації, якщо не запроваджено правовий режим військового або надзвичайного стану, здійснюється шляхом безкоштовного залучення транспортних засобів підприємств, установ, організацій усіх форм власності для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на умовах повернення транспортних засобів власникам після оголошення демобілізації.
Проте, керівники підприємств повинні знати, що ліміти та норми безоплатного залучення, вилучення та примусового відчуження транспортних засобів встановлюються виключно Кабінетом Міністрів України.
Після затвердження таких лімітів вилучення (відчуження) транспортних засобів здійснюється районними (міськими) військовими комісаріатами на підставі розпоряджень місцевих державних адміністрацій.
Звяжіться з нами
044 209 23 52