Державна підтримка малого та середнього підприємництва

Категорія: Цивільне законодавство Оновлено 21.12.2022 08:22 Опубліковано 07.05.2012 00:00

19 квітня 2012 року набрав чинності Закон України «Про розвиток та державну підтримку малого та середнього підприємництва» (від 22.03.2012 р. № 4618-VI) (далі – Закон). Серед політиків, експертів та самих підприємців ходять неоднозначні висловлювання щодо доцільності ухвалення цього закону у тому вигляді, в якому ми маємо.

Однак, на нашу думку, ухвалення цього закону – це все-таки крок уперед, незважаючи на наявність у ньому суттєвих мінусів. Спробуємо частково розібратися, що нового приніс цей закон, які його недоліки і чого чекати малому і середньому бізнесу найближчим часом.

Почнемо, мабуть, із позитивних моментів. Так, на сьогоднішній день, на законодавчому рівні визначено не лише цілі та принципи державної політики у сфері розвитку малого та середнього підприємництва, а виписано й основні напрямки. Серед цих напрямів слід виділити удосконалення та спрощення порядку ведення обліку з метою оподаткування, що сьогодні є дуже актуальним для малого та середнього бізнесу; забезпечення фінансової державної підтримки малих та середніх підприємств шляхом запровадження державних програм кредитування, надання гарантій для отримання кредитів, часткової компенсації відсоткових ставок; гарантування прав суб'єктів малого та середнього підприємництва під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності; сприяння спрощенню дозвільних процедур та одержанню документів дозвільного характеру.

Крім того, законодавець закріпив можливість надання державної підтримки не лише суб'єктам малого та середнього підприємництва, а й об'єктам інфраструктури підтримки малого та середнього підприємництва, до яких належать: бізнес-центри, бізнес-інкубатори, науково-технологічні центри, фонди підтримки підприємництва, лізингові компанії. , консультативні центри та ін.

Відповідно до статті 15 зазначеного Закону, на законодавчому рівні закріплені види державної підтримки, які включають: фінансову, інформаційну, консультативну підтримку, у тому числі підтримку у сфері інновацій, науки та промислового виробництва, підтримку суб'єктів малого та середнього підприємництва, що здійснюють експортну діяльність, підтримку у сфері підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації управлінських кадрів та кадрів ведення бізнесу.

Серед окремих видів фінансової підтримки, яку планує надавати держава в особі своїх уповноважених органів, слід виділити: часткову компенсацію відсоткових ставок за кредитами, лізинговими та факторинговими платежами; надання гарантії та поруки за кредитами; надання кредитів (мікрокредитів) для створення та ведення бізнесу тощо. (Ч. 2 ст. 16 Закону).

Загалом, основи та ідея самого Закону заслуговує на похвалу, але, нам здається, що він містить чимало й негативних моментів.

Так, на думку багатьох експертів, цей Закон має декларативний характер. Але дозвольте не погодитися, що це є негативним моментом. Адже Закон, по суті, встановлює основні напрямки, мету, принципи та кінцевий результат. А ось механізм досягнення таких результатів має встановлюватись якісними нормативно-правовими (відомчими) актами. Саме відсутність останніх ми б і віднесли до негативних моментів, оскільки справді Закон діє, а реальних способів реалізації передбачених Законом механізмів фінансової державної підтримки не існує. Крім того, у Законі недостатньо чітко визначено компетенцію органів влади у сфері підтримки малого та середнього підприємництва, недостатньо чітко виписано умови надання державної допомоги (у т. ч. надання кредитів, часткової компенсації відсоткових ставок тощо).

У таких умовах законодавчої неврегульованості наш малий та середній бізнес вимушено може бути втягнутий у корупційні схеми, пов'язані з можливістю отримання фінансової та іншої підтримки.

Крім того, законодавець не визначив чітких умов (наявності документів) отримання тієї чи іншої державної підтримки. Адже ми чудово знаємо, що якщо справа стосується держави, то бюрократичної тяганини не уникнути, наслідком чого може стати «величезний» і нереальний пакет документів, який потрібно буде подавати до відповідного компетентного органу, який «неспішно» прийматиме рішення. Не хотілося б, щоб фінансова підтримка для суб'єктів малого та середнього бізнесу стала більш ускладненою, ніж отримання кредиту у будь-якому комерційному банку.

До негативних моментів цього Закону, як і багатьох інших, ми віднесли б окремі формулювання нормативного акта. Так, у тексті Закону досить часто простежується фраза, що держава «сприяє» тому чи іншому питанню. Вибачте, кому воно сприяє? Адже вище за державу нікого і нічого немає, саме вона приймає конкретні стратегічні рішення і здійснює конкретні дії. Сприяти повинні державі, але н

е держава комусь.

Одним із видів державної підтримки є консультативна підтримка. Звичайно, це позитивний момент. Але в Законі зовсім не зазначено, який же головний орган надаватиме і здійснюватиме цю консультативну підтримку, яку юридичну силу матиме цей консультативний висновок, чи ці висновки не суперечитимуть консультативним висновкам, наприклад, податкових чи митних органів. Адже дуже багато прикладів, коли підприємство з одного питання має консультативний висновок Держкомпідприємництва та ДПС України, які діаметрально протилежні. Як влаштовувати правовий кастинг?

Резюмуючи вищесказане, вважаємо, що Закон, загалом, є позитивним, однак має бути доопрацьований шляхом внесення до нього доповнень, а саме:

- визначити чіткий механізм та порядок отримання державної підтримки (фінансового характеру) з метою унеможливлення корупційних дій;

- визначити єдиний уповноважений державний орган не нижчий за статус ДПС України, який надаватиме консультативну підтримку підприємництву, а його висновки не суперечитимуть висновкам фіскальних органів;

- визначити вид та ступінь відповідальності посадових осіб органів державної влади за порушення норм цього Закону.

АТ «Адвокатська фірма «ADVICE»

Адвокат Кулаков Віталій

Аналіз новел цивільного судочинства

Категорія: Цивільне законодавство Оновлено 02.12.2022 10:11 Опубліковано 24.09.2010 00:00

Кожен із нас по-різному сприймає зміни в законах, одні негативно ставляться до будь-яких змін, інші тільки й чекають, щоб вони сталися.

 Я вважаю, що зміни можна назвати позитивним явищем, якщо воно безапеляційно та беззастережно спрямоване на покращення чи спрощення життя наших співгромадян, принаймні, їх більшості.

На жаль, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» загалом не можна назвати позитивною зміною. Хоча, звичайно, на його прийняття чекали багато, оскільки система судочинства вже настільки застаріла, що просто катастрофічно вимагала модернізації.

Безперечно новий Закон містить норми, які позитивно сприймаються юридичним співтовариством, але, на жаль, більшість норм є досить спірними, вони не повною мірою відповідають нормам Конституції України. Грош ціна такому судочинству, яке у своєму законі містить неконституційні норми, що ж це буде за правосуддя?

Серед позитивних норм нового закону відзначається зменшення термінів розгляду справи, скорочення термінів на оскарження судових рішень, автоматизована система розподілу справ, запровадження відповідальності за порушення встановленого порядку та прояв неповаги до суду і ще трохи…

Повинен сказати, що навіть ці позитивні зміни на тлі «реального» нашого життя мають досить сумнівний характер. Невже законодавець свято вірить, що до вказаної в Законі дати в усіх судах діятиме автоматизована система розподілу справ? Адже допустити вибірковий порядок запровадження такої системи призведе до порушення конституційних прав наших громадян. Виходить, що в одному суді справи розподіляються автоматично, а в іншому у «ручному» режимі. А як же конституційна рівність?

Мені здається, що «жорстке» нормативне врегулювання - це добре, але тільки тоді, коли всі будуть впевнені, що ці норми працюватимуть як «годинний механізм» і 100% будуть спрямовані на захист інтересів більшості громадян, а не окремої групи українців.

Будь-яка реформа безперечно веде до деяких обмежень, але за своєю суттю має вести до поліпшення, спрощення життя громадян. Ось тут новий Закон навряд чи можна назвати реформою.

Наприклад, візьмемо банальну ситуацію.

Людина приїхала до Києва на заробітки, знайшла роботу, винаймає житло, все добре, АЛЕ – прописана (зареєстрована) вона, припустимо, в якомусь районі Закарпатської області. Ця людина через об'єктивні причини змушена була взяти гроші в борг, а віддати вчасно не змогла. Кредитор подає на нього до суду за місцем його проживання у Києві та розраховує на швидке вирішення спору, але…тут набувають чинності новели судочинства.

Відповідно до частини третьої статті 122 ЦПК України, суд не пізніше 2-х днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання для надання останнім інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача.

Загальновідомим фактом є те, що більшість наших співгромадян, які винаймають житло, не реєструються за місцем свого дійсного проживання.

Як наслідок, орган реєстрації місця перебування та місця проживання не зможе підтвердити, що відповідач дійсно проживає за вказаною позивачем адресою, а зазначить адресу реєстрації в іншому регіоні.

Відповідно до ст. 122 ЦПК України, якщо суд з'ясує, що справа непідсудна даному суду (а це очевидно), він повертає позовну заяву.

Виходить казус. Позивач знає, де живе відповідач, але змушений звертатися до суду за місцем його реєстрації та їхати до того далекого району Закарпатської області, причому кілька разів, бо відповідач до того суду навряд чи піде, оскільки мешкає у Києві. Вважаю, що ця норма ніяк не може заслуговувати на позитивну оцінку і має бути негайно переглянута. У ньому, крім порушення прав кредитора, нічого позитивного немає.

Упродовж цієї історії припустимо, що орган реєстрації місця перебування та місця реєстрації не зміг надати інформацію про місце реєстрації відповідача. Нова стаття 122 ЦПК України на цей випадок чітко передбачила норму, за якою суд зобов'язаний сповістити такого відповідача через засоби масової інформації.

Впевнений, що скасування старих норм, які зобов'язували суд провести всі можливі дії щодо пошуку відповідача, не можна було виключати, адже вони захищали потенційного відповідача від зловживання з боку «лжепозивачів». Можна було просто зобов'язати суд у попередньому засіданні одночасно використовувати механізм вручення повістки через ЖЕКи, дільничних міліціонерів, встановити адресу реєстрації через адресне бюро, місце роботи тощо, а потім подавати оголошення в ЗМІ. Жодних порушень термінів не було б.

Припустимо, що суд повідомив відповідача через ЗМІ про призначення судового засідання. Природно відповідач не приходить на судове засідання і суд готовий виносити заочне рішення, але… позивач проти, знаючи як згодом воно може бути скасоване.

Що далі робити? Як боротися із термінами?

Звісно, це рідкість. Найчастіше зустрічаються позивачі, які проти винесення заочного рішення. Але що ж далі? Припустимо, заочне рішення набрало законної сили, позивач отримав виконавчий документ, подав його до виконавчої служби, яка, у свою чергу, розпочала виконавчі дії, і ось тут боржник дізнається про існування судового рішення. Що він робить? Звичайно оскаржить шляхом подання апеляційної скарги (скоріше за все, оскільки суд може відмовити у скасуванні заочного рішення).

Так ось, апеляційний суд має спочатку відновити термін на апеляційне оскарження (це не так просто), потім розглянути справу. Припустимо, що відповідач надає такі докази, що суперечать рішенню суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції змушений буде прийняти такі докази та не надсилаючи справу на новий розгляд (не має право за новим законом), скасовує рішення першої інстанції та приймає своє. Хоча перша інстанція розглянула та ухвалила правильне рішення на підставі наявних доказів. Чи буде багато скасованих рішень? Якою буде статистика суддів у скасованих справах? Мені здається, що цю процедуру потрібно ретельно прописати в законі, щоб не було порушено права ні позивача, ні відповідача і водночас термін розгляду справи не затягувався.

Йдемо далі. Усі знають, що одним із основних постулатів нового Закону про судоустрій декларувалося скорочення термінів розгляду справи та отримання рішення суду.

Це дуже правильна ініціатива, яку, напевно, підтримують практично все населення України. Зміни внесли такі, що справді скоротили термін на розгляд справи, але водночас внесли й інші, які додали такий самий термін. Йдеться про набрання законної сили рішенням суду.

Відповідно до частини 1 статті 223 ЦПК України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано.

Строк для подання апеляційної скарги встановлено статтею 294 ЦПК України, в якій зазначено, що «апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня її оголошення». Дуже позитивна норма! Правда! Але далі встановлюється строк для подання апеляційної скарги для осіб, які не були присутніми під час оголошення рішення. Для них строк на апеляційне оскарження закінчується за 10 днів з моменту отримання копії рішення суду.

Аналізуючи цю норму можна дійти такого висновку. Суд, ухвалюючи рішення, повинен відправити його всім особам, які не були присутні під час оголошення рішення. Після цього необхідно дочекатись повідомлення про отримання копії рішення суду від тих осіб, які не були присутні під час оголошення рішення. Потім суд повинен відрахувати 10 днів від дати отримання ними копії рішення і тільки після закінчення цієї дати рішення набирає законної сили. Скільки ж потрібно чекати позивачу, щоб отримати рішення суду, яке буде з позначкою «набрало законної сили»? Потрібно буде ознайомитися зі справою і дізнатися, коли ж відповідач отримав копію рішення суду, а чи отримав суд повідомлення, а чи не загубилося воно, тощо, і лише потім просити суд видати рішення суду з відповідною відміткою. Враховуючи всі обставини, рівень роботи пошти, завантаженість судових канцелярій, можна зробити висновок, що термін набрання рішенням законної сили перевищуватиме як мінімум один місяць. Де тут скорочення термінів? Впевнений, що для кожного позивача звичайно важливо, щоб справа була розглянута швидко, але важливішим є набрання законної сили рішенням суду. А тут ми бачимо лише необмежену відстрочку... Це не може бути позитивним моментом.

Вважаю, що цю норму необхідно злегка виправити і залишити ЗАГАЛЬНИЙ термін на оскарження 10 днів. Якщо після закінчення цього терміну не буде подано апеляційної скарги - рішення має вважатися таким, що набрало законної сили. Це справедливо щодо позивача. А ось особи, які отримали рішення після закінчення 10-денного строку, мають право подати апеляцію на протязі встановленого 10-денного строку після отримання копії рішення суду. У цьому випадку апеляційний суд повинен одразу призупинити виконання рішення та відкрити апеляційне провадження, відновивши строк на апеляційне оскарження.

Скорочені (стислі) терміни розгляду справи, обов'язкове вручення рішення суду сторонам, повідомлення відповідача у ЗМІ та перевірка його місцезнаходження, скасування можливості апеляційної інстанції надсилати справу на новий розгляд та багато іншого… Може це і добре, але в сьогоднішньому вигляді це суттєво може вплинути і на якість процесу, і на прийняття справедливих рішень. Апеляційна інстанція тепер не може відправити справу на новий розгляд, тому суду першої інстанції можна не переживати за свої, так звані, «недоробки» . Суд апеляційної інстанції змушений фактично з нуля розглядати справу: із призначенням експертизи, допитом свідків, дослідженням та збиранням нових доказів тощо. З таким підходом до апеляційної інстанції ми просто втратимо корисність суду першої інстанції, втратимо можливість справедливого та  ретельного розгляду справи. До речі, цього дуже не вистачає нашим судам сьогодні!!! Вважаю, що необхідно все ж таки дати право апеляції відправляти справу на новий розгляд, передбачивши, звичайно ж, мінімальні виняткові для цього підстави (коли в стислі терміни виправити упущення суду першої інстанції неможливо). Крім того, слід запровадити відповідальність суддів першої інстанції за такі рішення у справах, які вирушають на новий розгляд. Це, свого роду, як у кримінальних справах, повернули справу на досудове слідство, слідчий «отримує по шапці» (принаймні, так має бути ), бо надіслав недопрацьовану справу.

Читаючи коментарі своїх колег до нового Закону про судоустрій дедалі більше приходиш до того, що потрібно терміново змінювати та упорядковувати окремі норми прийнятого закону, оскільки їх антиконституційність в окремих випадках просто зашкалює…