Практичні аспекти застосування норм нового Кримінального процесуального кодексу України: проблеми та перспективи

У листопаді 2013 року юридична спільнота святкуватиме першу річницю застосування норм нового Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Зазначена дата є дуже важливою, оскільки саме після неї, сподіваємось, законодавець зверне увагу не лише на позитивні моменти нового КПК, а й на негативні, які дуже суттєво впливають на якість кримінального провадження та забезпечення прав особи на захист.

 Варто визнати, що позитивні наслідки нового порядку розслідування кримінальних правопорушень є значними. Наприклад, якщо говорити статистичними даними можна відзначити, що не суттєво, але збільшилася частина виправдувальних вироків. Варто визнати, що під час дії старого КПК частка виправдувальних вироків дорівнювала приблизно 0,2 % від усіх вироків, а за новим КПК рівень виправдань сягає приблизно 0,4 %. Звісно, сьогоднішні показники не дають змоги робити "райдужні" перспективи, оскільки і правоохоронні органи, і суди досі прискіпливо (зі значною часткою сумніву) ставляться до доказів сторони захисту, чим фактично підтверджують свій обвинувальний ухил. Аналізуючи позитивну динаміку збільшення кількості виправдувальних вироків хочеться сподіватися, що суди справедливо та принципово ставитимуться як до сторони захисту, так і до сторони обвинувачення, адже від цього виграє лише суспільство, оскільки рівень фахової підготовки учасників процесу суттєво підвищуватиметься [1].

 Продовжуючи аналіз статистичних даних потрібно зазначити, що у потерпілих від злочину збільшилися шанси захистити свої права та притягнути винних до відповідальності. Адже фактично автоматичне відкриття кримінального провадження за його заявою (повідомленням) гарантує останньому, що розслідування буде проведено (щонайменше розпочато). Останнім часом кількість зареєстрованих кримінальних проваджень збільшилася майже на 20 тис. (або на 35%). У 2012 р. щомісяця порушувалося майже 38 тис. справ, тоді як у 2013 р. щомісяця Реєстр збільшувався на 58 тис. проваджень [1]. Таким чином, не важко здогадатися, який "тягар" на сьогоднішній день ліг на слідчі органи, адже навантаження збільшилося в кілька разів. Отже, з одного боку ми маємо гарантоване відкриття кримінального провадження за кожним зверненням громадянина, з іншого - неякісну роботу слідчого, затягування розслідування, що спричинено надмірним навантаженням.

 Таку тенденцію намагаються припинити правоохоронні органи шляхом оперативного закриття кримінальних проваджень, щоб штучно не збільшувати Реєстр. Однак, у такому варіанті фактично нівелюється доцільність запровадження автоматичного початку досудового розслідування, що не можна вважати правильним.

 Вважаю, що для зменшення кількості кримінальних проваджень потрібно запровадити механізм подання заяви (повідомлення) про злочин особою особисто, з обов'язковим попередженням її про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення. Якщо особа не може подати заяву особисто, її заява має бути перевірена у стислі строки і якщо особа підтвердить особисто про вчинений щодо неї злочин, то лише тоді має бути відкрито кримінальне провадження.

Крім того, потрібно визначити категорію справ, які не становлять значної суспільної небезпеки та доручити проведення кримінального розслідування таких правопорушень, наприклад, дільничним інспекторам (з обов'язковим контролем слідчого підрозділу). Принаймні, це зможе частково зменшити навантаження на слідчого, що дасть йому змогу займатися серйозними кримінальними правопорушеннями. До того ж, з метою надання допомоги слідчим у розслідуванні кримінальних проваджень доречно було б запровадити інститут помічників слідчого. Вважаю, що це мало б більший позитив для слідства, аніж варіант, коли в якості таких помічників виступають працівники оперативних підрозділів.

 Продовжуючи аналіз статистики зазначимо, що позитивним моментом є зменшення кількості осіб, які перебувають у СІЗО - на 45%. Крім того, зменшилася кількість клопотань слідчого (прокурора) про взяття осіб під варту - на 45%, оскільки досить часто використовуються альтернативні запобіжні заходи (особисте зобов'язання, домашній арешт) [1].

 Зменшилася кількість наданих судом дозволів на прослуховування осіб на 20%, проте постійно збільшується кількість дозволів на доступ до документів, вилучення та арешт речей. Останнім часом кількість задоволених клопотань сторони обвинувачення (з різних питань) з боку слідчих суддів становить приблизно 90%, що є суттєвим показником. Але 10% відмов дає надію на те, що слідчий суддя буде надалі більш принциповим до порушень з боку органів слідства і, в разі невиконання останніми вимог закону, виноситиме правосудне рішення, не зважаючи на те, що це рішення може не задовольнити слідство та прокуратуру. Упевнений, що такі "профілактичні" дії змусять органи досудового слідства більш професійно підходити до виконання своїх посадових обов'язків.

Аналізуючи практику застосування норм КПК України варто говорити про певні проблеми в його реалізації, які полягають у такому.

1. Досить часто заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення ідентифікуються правоохоронними органами як звернення та розглядаються за правилами, визначеними Законом України "Про звернення громадян". Іноді такі заяви взагалі не реєструються без пояснення причин або такі заяви направляються до інших органів (для вивчення), які не пов'язані з проведенням досудового розслідування. Не рідко кваліфікація діяння, відсутність події та складу правопорушення визначається слідчим (прокурором) самостійно ще до відкриття кримінального провадження з ігноруванням змісту інформації, яка міститься в заявах (повідомленнях). Подібні дії органів досудового слідства фактично унеможливлюють реалізацію положень ст. 214 КПК України, яка передбачає невідкладне (але не пізніше 24 годин) після надання заяви (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початок досудового розслідування.

Варто зауважити, що прокуратура, яка відповідно до закону здійснює контроль та нагляд за дотриманням законів як орган, що здійснює процесуальне керівництво, має забезпечувати чітке та беззаперечне виконання вимог ст. 214 КПК України. Але подекуди прокуратура займає "пасивну" позицію, повідомляючи, що дія органів досудового слідства (щодо відмови у відкритті кримінального провадження) може бути оскаржена в суді. Це дійсно так і особи досить часто звертаються до суду з відповідними скаргами на бездіяльність слідчого (прокурора), які практично у всіх випадках задовольняються. Але чи потрібно перевантажувати суди подібними справами? Як можна ще конкретніше виписати законодавчі норми, щоб їх виконували органи досудового слідства? Адже у ст. 214 КПК України чітко вказано, що в разі надходження заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення автоматично має бути відкрито кримінальне провадження. Можливо надалі цей порядок буде змінено, але на сьогоднішній день норма закону має чітко виконуватися, особливо з боку органів, які здійснюють нагляд за виконанням законів усіма суб'єктами правовідносин.

2. Ще однією проблемою в реалізації норм чинного КПК є відсутність дотримання розумних строків при проведенні розслідування. Якщо попередній процесуальний кодекс встановлював відлік строку на досудове розслідування з моменту порушення кримінальної справи, то чинний КПК зняв такі обмеження і встановлює строки лише з моменту повідомлення про підозру. Вважаю, що таке нововведення дає змогу органам досудового розслідування зловживати своїм становищем і статусом (особливо при розслідуванні економічних злочинів), а по-друге, - залишає численні кримінальні провадження фактично без руху, оскільки ними ніхто не опікується, а порушення строків розслідування немає. Варто зауважити, що дії (бездіяльність) органу досудового слідства, які полягають у затягуванні розслідування, не можна оскаржити ні до суду, ні до прокуратури. Хоча саме прокурор забезпечує проведення досудового розслідування в розумні строки в розумінні ч. 2 ст. 28 КПК України. На жаль, як показує практика, прокуратура не виконує свій обов'язок і у відповідь на скарги, листи, заяви реагує так, начебто "моя хата зкраю", а слідчий є самостійною фігурою. При цьому прокуратура рекомендує звертатися до слідчого судді. Але, вибачте, якщо ми перевантажуватимемо суди, перекладатимемо на них обов'язки прокуратури, то всі позитивні новели КПК будуть нівельовані. Вважаю, що прокуратура не має права займати пасивну позицію і повинна належним чином виконувати свої обов'язки, захищаючи інтереси громадян під час досудового розслідування, забезпечуючи реалізацію норм КПК щодо дотримання розумних строків під час досудового розслідування всіх без винятку кримінальних проваджень і без прояву так званої "зацікавленості".

3. Виходячи з чинних норм КПК досить сумнівним є факт належної реалізації принципу змагальності сторін. Наприклад, якщо говорити про економічні злочини, то досить часто органом досудового слідства відкривається кримінальне провадження і починається проведення різноманітних слідчих дій: викликаються по кілька разів керівник, бухгалтер підприємства для незрозумілих допитів, здійснюються виїмки всіх без винятку фінансових документів, обшуки, інші гласні та негласні слідчі дії. При цьому документи вилучаються у юридичної особи, а ймовірним підозрюваним може бути лише керівник підприємства, а також головний бухгалтер. Однак ці особи до останнього перебувають у статусі свідка і попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань свідків, за надання неправдивої інформації тощо. Органи досудового слідства, достовірно знаючи, що лише вони можуть бути суб'єктом злочину, офіційно не поспішають повідомляти останнім про підозру, щоб не починали відраховуватися строки розслідування. Таким чином органи досудового слідства можуть роками здійснювати кримінальне переслідування, а сама особа буде позбавлена належного права на захист від такого переслідування, адже до пред'явлення повідомлення про підозру особа має лише права свідка, які є досить обмеженими. При цьому, якщо ж повідомлення про підозру пред'явлено особі, органи досудового слідства майже протягом кількох днів "корегують" обвинувальний акт і скеровують справу до суду. Але як у такому разі особа може здійснити належний захист своїх прав, як сторона захисту може впродовж кількох днів встигнути зібрати та надати до суду свої докази, адже органи досудового слідства збирають докази протягом тривалого строку, інколи роками, а стороні захисту надаються лічені дні. Чи дотриманий у цьому випадку принцип змагальності сторін?

Крім цього, не рідко принцип змагальності не дотримується слідчими суддями. Так під час розгляду клопотань слідчого (наприклад, про тимчасовий доступ до речей і документів, про арешт майна тощо), суд повинен здійснити виклик особи, у володінні якої перебувають відповідні речі, яка є власником тієї чи іншої речі. Із цього правила є винятки, оскільки такі особи не викликаються, якщо є загроза знищення документів або потрібно забезпечити арешт майна. Всі ці факти мають бути доведені слідчим, але, в більшості випадків, слідчий суддя не викликає зацікавлені особи, посилаючись якраз на ці факти, які ніхто навіть не намагається довести, суд посилається на обмежений час, наданий для розгляду, та ухвалює рішення за клопотанням слідчого, подекуди навіть без його виклику, а особа, чиї права будуть порушені, позбавляється права висловити свою позицію. Таким чином вважаю, що потрібно або виконувати слідчими суддями норму кодексу щодо виклику осіб, або виключити її, оскільки вона фактично не використовується, але обов'язково дати особі право на оскарження ухвали слідчого судді, оскільки це унеможливить зловживання з боку органів досудового слідства та закріпить принцип змагальності сторін.

4. Досить часто органами досудового слідства порушується недоторканність права власності, що є порушенням ст. 41 Конституції України, ст. 16 КПК України. Наприклад, під час проведення обшуку житла чи іншого володіння особи органи досудового слідства "дозволяють" собі вилучати не лише ті речі, дозвіл на вилучення яких надано судом, а й інші, що подекуди навіть не мають відношення до справи. У розумінні ч. 7 ст. 236 КПК України, такі речі та документи вважаються тимчасово вилученим майном і їхню подальшу долю має вирішувати слідчий суддя, до якого не пізніше наступного робочого дня має звертатися слідчий з відповідним клопотанням про арешт. Якщо слідчим не було подано клопотання у визначений строк, майно має бути негайно повернуто (ч. 5 ст. 171 КПК України). Виходячи з практики, у більшості випадків слідчий або взагалі не подає відповідного клопотання або подає його з пропуском визначеного строку, але в обох випадках майно особі негайно не повертається. Завдяки законодавцю у чинному КПК України міститься норма, згідно з якою такі дії слідчого можуть бути оскаржені слідчому судді. До речі, такі скарги розглядаються в порядку ст. 306 КПК України і мають бути розглянуті не пізніше 72 годин з дня надходження такої скарги. На жаль, але цей строк у більшості випадків не дотримується, що не можна вважати нормою. Дуже часто суддя по кілька разів викликає слідчого (хоча його присутність не обов'язкова), витребовує документи, вчиняє інші дії, спрямовані так би мовити на "виправлення" помилок слідства. Чому клопотання слідчого органу розглядаються чітко у визначений строк, а заяви (скарги, клопотання) особи у "зручний" для слідства та суду час? Вважаю, що це є неприпустимим, оскільки якщо суд не виконуватиме норму закону, то що можна говорити про органи досудового слідства та інших осіб. Потрібно цю практику припинити, встановити контроль за чітким дотриманням слідчими суддями строків розгляду клопотань, заяв, скарг як сторони захисту, так і сторони обвинувачення.

Звичайно, що це не всі проблеми в реалізації норм КПК, але ті, з якими ми стикалися найчастіше у своїй практиці.

 Вважаю, що жодне правозастосування, будь-які нововведення не повинні порушувати право на захист. Якщо законодавець запроваджує певні обмеження, санкції тощо, завжди потрібно надати право особі на захист, право на правову допомогу, яке полягає в ініціюванні перевірки правомірності дій посадових осіб незалежним професійним судом. Іншими словами я вважаю, що реалізація норм КПК має забезпечити реальне дотримання принципу змагальності сторін, а не просто декларувати його.

 Якщо органи досудового слідства та прокуратура чітко дотримуватимуться вимог Конституції України щодо реального права особи на правову допомогу, якщо вони зрозуміють, що забезпечення особі права на допомогу - це не є "жестом" доброї волі, а є гарантована державою можливість будь-якої особи (незалежно від її статусу, виду протиправного діяння, правовідносин із державними органами) без неправомірних обмежень одержувати допомогу з юридичних питань у формі й обсягах, що необхідні даній особі, я певен, що вона зможе отримати допомогу з юридичних питань у формі та обсягах, що необхідні даній особі, я впевнений. Погодьтеся, якщо судова інстанція відійде від обвинувального ухилу, займе винятково позицію арбітра, а особа буде чітко обізнана про свої права, буде в повному обсязі за допомогою захисника реалізовувати свої права щодо встановлення об'єктивної істини у справі, це змусить органи слідства сумлінніше підходити до виконання своїх обов'язків, що у майбутньому унеможливить безглузде відкриття кримінальних проваджень, кримінальні переслідування та скерування "надуманих" справ до суду.

[1] Центр політико-правових реформ. Реалізація нового КПК України у 2013 році (моніторинговий звіт).
 

АО "Адвокатська фірма "ADVICE"

Адвокат Кулаков Віталій